Як я пробіг 21 км або Моя перша офіційна «половинка»

Моя бігова історія має один етап, який став для мене точкою неповернення і віри у те, що бігти я можу довгі дистанції. Першого січня я пробіг 21 км і це було емоційне рішення, яке я прийняв, щоб щось довести собі, типу «я можу», і вийти за межі тої зони комфорту, в якій я був доволі довгий час… Висновок з цього забігу був простий: немає не важливих деталей. Найменша деталь, не врахована у бігу на довгу дистанції, може зіграти поганий жарт, особливо з такими початківцями, як я)))

По суті так і сталося, оскільки після 18 кілометра я хотів вмерти, бо боліло мене все що можна і я не міг ні бігти, ні йти. Переставляючи з усіх сил свої ноги, мій темп плавно з бігу перейшов до майже ходьби. Тепер, дивлячись на цю затію з півмарафоном 1 січня, я розумію, що це був більше емоційний і не обдуманий порив. Було більше бажання, ніж розуміння необхідності у підготовці. Про це неодноразово говорив тренер, але я нічого не зроблю з собою і своїм характером.

Але біг виховує)))

Провівши аналіз «половинки» з тренером, я багато врахував у тренуваннях та сприйнятті забігів на довгі дистанції. Насамперед, вага – я тоді важив 90 кг і це було на 13-15 кілограм менше, ніж від початку своїх тренувань. Наступне, місцевість – біг я у м. Хуст і підйоми та спуски на об’їзній сильно вплинули на мої ноги. Ну і погода – дощ з мокрим снігом, вітер і температура нижче нуля додавали «оптимізму». Одяг, темп, гідратації, психологічний стан, мандраж і не вміння керувати емоціями на початку дистанції – разом вплинули на мій результат, 2 години 15 хвилин, та самопочуття після забігу.

Для чого я це пишу і розказую вам… Я давно хотів це вивести у якусь форму спілкування і можливість поділитись емоціями та розповісти якусь цікавинку про себе і тренування. Згадати свій забіг 1 січня я хотів для того, щоб нарешті перегорнути цю сторінку, оскільки він мав вплив на мене, коли я біг свій перший офіційний півмарафон на Kyiv Euro Marathon 2021.

Але все по порядку…

Kyiv Euro Marathon мав відбутись ще у 2020 році, але його перенесли на 2021 і його проведення мало багато знаків питання. У Києві ввели червону зону, а цей марафон мав стати першим оффлайновим забігом в Україні за майже рік життя з КОВІД-19. Це не додавало позитиву мені ще тому, що забіг відбувався 25 квітня, у Вербну неділю. І це мав бути перший раз, коли я таке велике свято не зустрічав у колі сім’ї.

Ми виїхали до Києва за декілька днів до старту, щоб заздалегідь підготуватись безпосереднього до забігу вже на місці. Мій мандраж і певний неспокій почався з моменту, коли я обняв своїх дівчаток, сів в авто і разом з тренером Андрієм та його дівчиною Ірою (теж бігун) виїхали в сторону столиці. Вміння переключатись і відпочивати це те, що в собі потрібно виховувати, оскільки думки можуть, як допомогти так і завести в ступор. Я ж вирішив задавати мільйон питань про біг і поведінку на старті, про харчування та інші важливі і не дуже речі, шукаючи не лише відповідей, а якоїсь золотої формули, ключика чи навіть фрази, яка б допомогла мені більше заспокоїтись і налаштуватись. У розмовах у дорозі я шукав якогось інсайду для бігу, бо я боявся, страшне як боявся, повторення переломного 18 кілометра і страху, що буде важко і я не зможу добігти або зробити те що запланував.

Ціль на цей півмарафон була доволі проста: пробігти 21 км швидше ніж 2 години.

Це те, що мене мотивувало з січня до кінця березня активно тренуватись. Проте, на початку квітня стався злам і я взагалі не хотів бігати, пропало бажання і стимул. Як виявилось, такі речі бувають і «ям» не уникнути під час підготовки. Маючи великий багаж поганого досвіду з першого забігу і відчуття не виконаних тренувань в останніх 2 тижні перед забігом, я задав питання з метою компенсувати свої недопрацювання, шукав чарівної пігулки, слова чи фрази від Андрія і Іри, яка допоможе мені пробігти півмарафон.

За 2 дні в Києві було дуже і дуже багато цікавих знайомств, бігових історій від досвідчених марафонців, бесід та прогулянок. Мені, як і кожній людині, необхідно знаходити час для того, щоб переключитись і знаходити мотивацію і енергію, щоб «нажати педаль газу до кінця» і рухатись далі. Одним словом кайфанув і виспався.

Ще був крутий момент за день до старту – зустріч усіх бігунів, які тренуються в Сочки (прізвище тренера Андрія), і обговорення загальних тем щодо старту. Ми склали план забігу, обговорили деталі харчування ранком, коли прокинутись, як одягнутись, розминка, туалет, налаштування. Будучи в колі однодумців і людей, які пройшли такий самий шлях бігуна-початківця, тривога зникає, а з’являється розслабленість, сила, впевненість та натхнення. Це дало можливість мені вперше за купу часу заснути дуже швидко (21:30). Я б сказав, що я давно так міцно і спокійно не спав.

5:40

Підйом був доволі бадьорим і розуміння, що сьогодні старт, запускало по всьому організму невимовні струмені драйву, змішані з переживаннями. Поснідавши максимально нейтрально-безсмаковою, але такою необхідною, вуглеводною кашею, я почав збиратись.

Тепер це доволі смішно виглядає, але лиш перед півмарафоном, я робив ті речі, які до цього не робив взагалі і вони мені здавались максимально не зрозумілими. Хоча для розуміючих і бігових людей це норма і без цього ніяк: заклеював соски пластиром, щоб не натерти об футболку (були приклади коли натирали до крові), намащував частини тіла вазеліном (аналогічна штука як і соски), намагався піти в туалет, щоб потім не було конфузів під час забігу (доволі інтимна частина, але краще це все зробити перед стартом ніж, потім з повними шортами радості бігти в сторону Івано-Франківська), вперше зашнурував взуття так, щоб шнурівки не теліпались. І далі просто посидів в тишині, налаштовуючись перед невідомим і неминучим першим своїм забігом.

Найбільший приємний і не забутній момент ранкового збирання настав тоді, коли я одягнув футболку зі стартовим номером, який був підписаний моїм прізвищем – Свінціцький! Для мене це дуже символічний момент, оскільки тема роду, мого прізвища та родинних зв’язків є важливою. Побачивши своє прізвище на номері, розумів, що це величезна відповідальність, бо тоді я біжу не лише за себе, а з іншої я біжу вже не сам. І це додає сил.

У імітованому містечку перед стартом були сотні бігунів, аматорів, початківців, людей старшого віку, професіоналів, тематично одягнутих, сильно закутаних і взагалі лише в шортах. Враховуючи погоду, яка в той день була не дуже теплою (+6 градусів) і сильний вітер, це скупчення різних людей, в голові створювалась картину хаосу. Проте, ставши частиною цього двіжу розумієш, що в цій, певній мірі, магічні, атмосфері панує велика любов до бігу. В іншому разі, я не розумію, чому вони в цей день туди прийшли. Наша маленька банда з трьох людей, зробивши індивідуальну розминку і вистоявши дуже-дуже довгу чергу в туалет (якби роздавали номерки у чергу в туалет, то я маю сумнів, чи отримав би місце в черзі у першій сотні), роздягнулись і почали підходити до стартового коридору.

Тут, стоячи в черзі перед заходом на стартову лінію, будучи в шортах і у футболці, яку пронизував вітер, відчув приємну теплоту від усіх інших бігунів, які так само як і я стояли, переступаючи з ноги на ногу, очікуючи старту. Якщо б зняти це видовище з квадрокоптера, ця група з сотень людей, нагадувала малих ціпят чи каченят, які змерзли і збилися в купу. Все що нас відрізняло від них це наявність масок))

Будучи в стартовому коридорі я зрозумів безповоротність ситуації і неминучість старту. Я стояв один, в радіусі 1,5 метри стояли інші бігуни (соціальна дистанція перед стартом), але відчуття адреналіну, яке наповнювало кров по всьому тілу, штовхало тіло вперед. Я по свистку кожні 10 секунд ступав крок, що раз ближче до стартової лінії, і розумів, тепер все залежить лише від мене.

Одна мить і я вже біжу серед сотні таких, як я, піднімаючись на невеликий пагорб вверх по наперед спланованій організаторами дистанції.

Насправді старт відбувся так швидко, що я пробіг вже пару сотень метрів і зрозумів, що забув включити таймер на годиннику. Основна моя мета і завдання було тримати темп. Ми не одноразово це обговорювали під час підготовки. Це був складний виклик, оскільки старт це не лише неймовірні емоції, які пхають тебе вперед, але і відчуття конкуренції, і бажання бігти швидше, швидше. Тут я максимально запхавши свої амбіції летіти вперед, стримував себе і старався вловити всій темп. Відчуття просто паршиве, коли на старті відчуваєш себе равликом і усі, включаючи старих, молодих, бабусів і дідусів зі скандинавської ходьби, швидші за тебе і обганяють тебе. Але тут є своя специфіка мого організму, мені треба завестить, пробігти певний кілометраж, щоб вловити темп і потім нарощувати його. Перших 5 км були для мене моментом терпіти і бігти як заплановано. За цей час я старався роздивитись будівлі старого Києва, відчути підтримку волонтерів, налаштувати своє дихання, привикнути до вітру і знайти пейсмейкера!

Пейсмейкер – це бігун, який біжить +\- в такому ж темпі як і ти. Мені вдалось знайти таку людину і я, обравши його за орієнтир, почав тримати темп не за годинником, а за людиною, зумівши зосередитись на інших деталях. Це був чоловік років 40-50 атлетичної форми і візуально здавалось, що він займається бігом доволі довго. Він якось переміщався досить легко, оминаючи інших бігунів, перегруповувався перед столом з водичкою, щоб зручніше було взяти пляшку води. Я навіть подумав, що він сам з Києва і прекрасно орієнтується на цій дистанції, бо він так біг, ніби знав, де на дорозі м’якший асфальт, щоб зменшити навантаження на ноги. Від цього мені ставало легше і простіше бігти.

Моє завдання було бігти з темпом 5:30-5:40, мій пейсмейкер біг трохи швидше по 5:20-5:25 хв/км, тому на початку мені здавалось, що я не зможу довго бігти за ним. Проте на практиці вийшло по іншому. З певною періодичністю відбувались прискорення і ми почали по трохи обганяти «спринтерів», які на старті бігли як гірські лані. Цей момент дуже запам’ятовуються і надає додаткових сил бігти дальше і обганяти інших.

16-й кілометр став для мене певною відправною точною, оскільки я почав потрошки додавати у темпі і бігти швидше.

Терпіти і бігти – це те що було в моїй голові. Були звичайно думки що тяжко, оскільки останній відрізок був під горб і збільшувати швидкість ставало все важче, я шукав мотивації навколо. Я до тепер вражений людьми старшого віку (60-70-80! років), які бігли, не зупиняючись, не переходячи на ходьбу, випромінюючи впевненість і силу. Запам’ятався дідусь років за 70-т у зеленій футболці, який біг 21 кілометр, якому також було важко бігти, проте він, обганяючи когось із бігунів набагато молодших за себе, які почали переходити на ходьбу, викрикував: «Ти можеш! Ще трошки і фініш! Давай-давай». Такі люди прекрасний приклад та мотиватор, що навіть у такому віці потрібно бути активним і ставити перед собою спортивні цілі.

Останні 3 кілометри я прибавив і обігнав свого пейсмейкера, почав старатися бігти ще швидше.

Останні сотні метрів багато людей стоячи обабіч дороги підтримували, кричали. Знайомі нашого тренера також прийшли на забіг і вони всю дистанцію, коли пробігав біля них гучно підтримували і це дуже додавало сил. Щира підтримка в моменти, коли тобі важко, мотивує, включає нове дихання і ти починаєш бігти-бігти-бігти. Десь в цей час я вирішив, що однозначно на один із таких забігів, я візьму своїх шумних, гучних дівчаток!

Фінішна пряма була дуже близько і я старався максимально швидко її перетнути, щоб виграти ще хоч декілька секунд. Коли я перетнув фінішну лінію, зрозумів, що мені вдалось. Вдалось підготуватись, вдалось схуднути, вдалось перебороти дурні думки і пробігти свою першу офіційну «половинку», 21 км. Коли прийшов результат, я був задоволений тим, що результат був кращий на 19(!) хвилин від січневого забігу – 1 година 56 хвилин. Це підняло мій настрій ще більше.

Емоції дійсно кльові, важко підібрати епітети та слова, щоб передати відчуття на фініші. Це щось дуже змішане – почуття спустошенності, виснаженості, задоволеності і радості. Тому втома дуже швидко минула. Фінішні фото, багато обіймів, медаль фінішера, повідомленНя підтримки, дзвінки і випите холодне пиво, яке «залетіло» так швидко, як вода у суху землю. Так закінчився мій перший офіційний забіг на довгу дистанцію. Він дав багато досвіду, незабутніх емоцій і нових, щирих знайомств.

Коли я вже ввечері сидів у поїзд «Київ-Івано-Франківськ», то довго не міг заснути прокручуючи по декілька разів день забігу. З цими думками і під стукіт поїзда я вирубався. А на наступний день я вже гуглив та шукав новий виклик, новий забіг та почав писати нові бігові цілі.

Але про це я розповім згодом…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Біг для всіх: з чого починати і як «спіймати» правильний темп?

Також читайте WestNews у  Telegram  та  Facebook  найважливіші новини Івано-Франківська та області. Приєднуйтесь!

БлогиСпорт
Останні новини
ВСІ НОВИНИ

Останні новини

Підписуйтесь на наші мережі